мій погляд
вже давно із-за мозаїки із скла,
запиленої,
жирної,
складаної роками
всевладними і безіменними руками,
державними привладними дядьками,
і, трохи ще батьками,
простішає, куняє,
мов вишня,
що на краю скелі проросла.
а твої очі –
наче чорная дира,
всепоглинаючі, і вірячі в дива,
цілей не знаючі,
тому всебачачі,
довірливі
і широко відкриті
очі.
мій досвід
я відображу в своїй усмішці
і, схаменувшись,
зловлюся на тому, що вона нудна.
твоя усмішка –
не загадкова тишина,
і твої дії –
як молода, ще не розтягнута струна
(немов стріла,
натягнута на арбалет надії),
і твої вії,
що вимітали з мене кров повії,
і вимивали пісок
разом із золотом,
розсипаючи по заначках світу
невинними слізьми,
і залишилась лиш вода
в посудині без дна.
й я розливаю всім,
немов Ісус “вина”,
звичайну воду!
й упиваються сповна
з душі без золота,
піску і смороду..
а може
це лиш мій міраж,
із спраги й голоду..
..старість –
бездушна,
та в цім своя радість
(і своє дитинство,
до якого своя жалість).
молодість – бездумна,
та в ній є материнство
(і батя, з пультом від телевізора).
бездумні і бездушні
діти вічної неділі,
як лютая зима,
що чорне поле
вкриє снігом білим,
та все ж!..класично теплі
і чимось жива.
24 January 2010 15:57
Leave a Reply